Літо для вараських пластунів останніми роками має своєрідну «родзинку» – похід Карпатами, який допомагає  реалізовувати відділ у справах сім’ї, молоді та спорту завдяки міській програмі відпочинку та оздоровлення.

Цьогоріч ми почали мандрівку переповненим рейсовим автобусом, який довіз нас  у Ківерці, далі – потяг на Коломию, та ще трохи дизелем до Ворохти. Балакучий перевізник доправив нас гірською дорогою під туристську базу «Заросляк», а звідти вже ми рушили звивистою стежкою поміж струнких смерек та чистих потічків. П’янке повітря наповнювало груди, незвичні пейзажі радували очі, але не витрачені ще продукти у наплічниках своїми кілограмами нагадували про буденну сторону цього свята життя.

Різниця у віці між наймолодшими та найстаршим учасниками походу у 50 років давалась взнаки – хтось не мав досвіду, комусь муляло взуття та заливав очі солоний піт; доводилось також чути: «Якби ж знав, то не поліз би в ті гори», але сильніші допомагали меншим і група впевнено рухалась вище і вище. Спека у 30 градусів майже не дошкуляла – адже нас рятував ліс, а от зупинки доводилось робити все частіше. Долаємо крутий підйом і полишаємо зону лісу. Відкривається чудова панорама карпатських хребтів. А ось і перше місце ночівлі – озеро Несамовите на висоті 1750м. Робимо  радіальні виходи   на довколишні вершини та отримуємо насолоду від споглядання такої краси.

Наступного дня небо  починає хмурніти, тому поспішаємо, прибираємо місце ночівлі і рушаємо Чорногорою до головної мети подорожі – Говерли. Встигаємо розтаборуватись і повечеряти. Вітер  наганяє важкі хмари і тому на вершину у розвідку  біжать двоє старших хлопців, які спускаються ще з двома групами туристів – усі шукають прихисток від можливої  негоди, а у нас велика галявина і вода в струмочку. Швидко темніє і починається дошкульний дощ і сильний вітер. Укріплюємо відтяжки до наметів, ховаємо речі і готуємось до найгіршого. Дякуючи продуманій установці наметів всі при доброму здоров’ї та практично сухі зустрічаємо новий день, хоча вітер і дощ не припиняються.

Додзвонююсь до найближчих рятувальників – проте там не обіцяють гарної погоди і ми переміщуємо наш табір у зону лісу. Тут, як не дивно, зовсім без вітру, затишно, є достатньо дрів – а що ще нам треба, коли сало і до сала принесено з собою!?

Роблю вечірню прогулянку  з хлопцями на захмарену і безлюдну вершину Говерли, а крім того оглядаю початок маршруту на г.Петрос через контрольний пункт «Перемичка». На превеликий жаль виявляю замість гарної дороги суцільні баюри, переповнені багнюкою – це місиво від коліс потужних машин, на яких полюбляють «підкорювати» гори ті, хто має гроші і «понти». Чекати, поки сонце підсушить шлях не маємо часу і тому трохи змінюємо маршрут.

Наступного ранку повністю знімаємо табір і рухаємось до  Говерли, робимо сходження, вітаємо членів команди (а таких більшість) з підкоренням вперше найвищої вершини України. Надалі наш рух іде зі зменшенням висоти, виходимо за поселення Козьмещик, облаштовуємось на ніч над річкою, полегшуємо наплічники і наступного дня переміщаємось у с.Кваси. Тут уже всі спокуси  цивілізації – морозиво, інтернет, кава з тістечками… потяг, Львів, знову потяг, рідні домівки, душ, сон… і день на підготовку до наступних мандрів, про що згодом напишемо.